Михайло Дмитренко. УРОКИ ФЕДОРА КРИЧЕВСЬКОГО – НЕЗАБУТНІ
Ми в країнах Заходу живемо по кілька десятиліть, а продовжуємо називатися українськими мистцями і такими, очевидно, відійдемо у вічність. Деякі з нас визнані французькими, канадськими, американськими мистцями, досягнувши певного становища у країнах нашого проживання. Але ми, цінуючи це визнання, віримо, що працюємо для України, належимо їй, живемо традиціями, які дістали від неї. Досвід моєї праці в образотворчому мистецтві Німеччини, Канади і Сполучених Штатів Америки підказує мені, що не зовсім правильно міркують мистці, які вважають, ніби треба відмовитися від нашого традиційного мистецтва, від “комплексу України” взагалі, щоб мати успіх серед пересічного і навіть добре обізнаного у справах мистецтва глядача на Заході. Я наполегливо тримався лінії, яку виробив під час навчання у Київському художньому інституті, і мене дуже добре розуміли німці, канадці, а тепер розуміють американці. І як монументаліста, і як портретиста-маляра, і як графіка.
Значить, наша українська мистецька школа 20-х років (тобто та школа, яку пройшло моє покоління) чогось варта і на міжнародному рівні. Дуже мало знаю, що являє собою цей інститут сьогодні, як і всі повоєнні роки, але наприкінці 20-х років це була-таки Українська академія мистецтв (хоч цю первісну назву потім несправедливо ліквідували) з такими професорами, як Василь і Федір Кричевські, Кость Єлева, Михайло Бойчук та деякі інші. За якесь одне десятиліття Академія зробила для підготовки національних кадрів мистецтва дуже багато: вона вкоренила оригінальний український стиль у всіх видах мистецтва, який виявився незнищимим, даючи про себе знати у творчості другого, потім третього і четвертого поколінь мистців як на Україні, так і в діаспорі. По суті, Нарбут, Бойчук, брати Кричевські визначили стрижневі напрями розвитку українського мистецтва для цілого XX ст. І хто зна, чи не запліднюватиме їх творчість і педагогічно-мистецька діяльність ті покоління, які працюватимуть у XXI ст.?
Тит Геврик. ЦЕРКОВНА АРХІТЕКТУРА УКРАЇНЦІВ ПІВНІЧНОЇ АМЕРИКИ: АРХІТЕКТОР РАДОСЛАВ ЖУК
Оглядаючи архітектуру церков української діаспори, можна зробити кілька загальних окреслень. Вони стосуються не лише храмів українських поселенців, але й домів молитви еміграційних угруповань інших національностей. Віддалення діаспор у просторі й часі від батьківщин створює своєрідне “замкнуте” середовище. Нове світосприймання, частково спричинене політичними реаліями, але й також природними процесами асиміляції, постійно впливає на смаки громад діаспори. Ностальгія за рідним краєвидом, за символами та елементами візуальної спадщини виступає головним фактором, котрий диктує громадам, як саме має виглядати їхній храм. Бажання українців зберегти на чужині свою ідентичність рідним культовим спорудам віддзеркалюються у спрощенні чи ідеалізації української архітектурної спадщини, часом у концентрації на візантійському чи бароковому куполі як втіленні національних традицій.
Аркадія Оленська-Петришин. ВІД МАЛОГО МАКСИМАЛІЗМУ – ДО ВЕЛИКОГО МІНІМАЛІЗМУ
Може, читач відчує у словах заголовку парадокс, суперечність. Але так розвивалася моя праця в мистецтві, а з нею я і сама. Я постараюся пояснити, чому так сталося, щоб читачі зрозуміли, що слова заголовку точно відповідають ситуації мого життя.
Увійти в американське життя, злитися з американською дійсністю, бути такими, як усі американці, що тут народилися, – це було мрією кожної української дитини, яка приїхала у повоєнний період до Сполучених Штатів Америки з Європи. Я не була винятком. Сумувати за Україною ми, діти і підлітки, залишили для дорослих: нехай мають таку розкіш тужити за рідною землею, а ми будемо ставати американцями! Тепер, коли я і моє покоління стали дорослими, ми краще розуміємо почування наших батьків у той час. Чим довше я живу у США, тим більше я почуваюся українкою, хоч і мій американізм, признаюся, уже густо забарвлений патріотичними почуттями.
З дитинства я любила рисувати і малювати. У середній школі імені Вашингтона Ірвінга, у якій я вчилася 4 роки, я продовжувала розвивати своє захоплення образотворчим мистецтвом так виразно, що це помітили і мої вчителі, і мої родичі. Тому не було нічого дивного в тому, що після закінчення школи я не пішла вчитися на педагогічні, медичні, бібліотечні чи які інші курси, що їх, як правило, вибирають молоді американки, а записалася до Студентської спілки мистецтва, де мої захоплення мистецтвом були спрямовані у професійне русло.