Ми в країнах Заходу живемо по кілька десятиліть, а продов­жуємо називатися українськими мистцями і такими, очевидно, відійде­мо у вічність. Деякі з нас визнані французькими, канадськими, амери­канськими мистцями, досягнувши певного становища у країнах нашого проживання. Але ми, цінуючи це визнання, віримо, що працюємо для України, належимо їй, живемо традиціями, які дістали від неї. Досвід моєї праці в образотворчому мистецтві Німеччини, Канади і Сполуче­них Штатів Америки підказує мені, що не зовсім правильно міркують мистці, які вважають, ніби треба відмовитися від нашого традиційного мистецтва, від “комплексу України” взагалі, щоб мати успіх серед пересічного і навіть добре обізнаного у справах мистецтва глядача на Заході. Я наполегливо тримався лінії, яку виробив під час навчання у Київському художньому інституті,  і мене дуже добре розуміли німці, канадці, а тепер розуміють американці. І як монументаліста, і як портретиста-маляра, і як графіка.

Значить, наша українська мистецька школа 20-х років (тобто та школа, яку пройшло моє покоління) чогось варта і на міжнародному рівні. Дуже мало знаю, що являє собою цей інститут сьогодні, як і всі повоєнні роки, але наприкінці 20-х років це була-таки Українська ака­демія мистецтв (хоч цю первісну назву потім несправедливо ліквідува­ли) з такими професорами, як Василь і Федір Кричевські, Кость Єлева, Михайло Бойчук та деякі інші. За якесь одне десятиліття Академія зро­била для підготовки національних кадрів мистецтва дуже багато: вона вкоренила оригінальний український стиль у всіх видах мистецтва, який виявився незнищимим, даючи про себе знати у творчості другого, потім третього і четвертого поколінь мистців як на Україні, так і в діас­порі. По суті, Нарбут, Бойчук, брати Кричевські визначили стрижневі напрями розвитку українського мистецтва для цілого XX ст. І хто зна, чи не запліднюватиме їх творчість і педагогічно-мистецька діяльність ті покоління, які працюватимуть у XXI ст.?

Оглядаючи архітектуру церков української діаспори, можна зробити кілька загальних окреслень. Вони стосуються не лише храмів українських поселенців, але й домів молитви еміграційних угруповань інших національностей. Віддалення діаспор у просторі й часі від батьківщин створює своєрідне “замкнуте” середовище. Нове світо­сприймання, частково спричинене політичними реаліями, але й також природними процесами асиміляції, постійно впливає на смаки громад діаспори. Ностальгія за рідним краєвидом, за символами та елемента­ми візуальної спадщини виступає головним фактором, котрий диктує громадам, як саме має виглядати їхній храм. Бажання українців зберег­ти на чужині свою ідентичність рідним культовим спорудам віддзерка­люються у спрощенні чи ідеалізації української архітектурної спадщи­ни, часом у концентрації на візантійському чи бароковому куполі як втіленні національних традицій.

Може, читач відчує у словах заголовку парадокс, суперечність. Але так розвивалася моя праця в мистецтві, а з нею я і сама. Я поста­раюся пояснити, чому так сталося, щоб читачі зрозуміли, що слова за­головку точно відповідають ситуації мого життя.

Увійти в американське життя, злитися з американською дійсністю, бути такими, як усі американці, що тут народилися, – це бу­ло мрією кожної української дитини, яка приїхала у повоєнний період до Сполучених Штатів Америки з Європи. Я не була винятком. Суму­вати за Україною ми, діти і підлітки, залишили для дорослих: нехай ма­ють таку розкіш тужити за рідною землею, а ми будемо ставати аме­риканцями! Тепер, коли я і моє покоління стали дорослими, ми краще розуміємо почування наших батьків у той час. Чим довше я живу у США, тим більше я почуваюся українкою, хоч і мій американізм, при­знаюся, уже густо забарвлений патріотичними почуттями.

З дитинства я любила рисувати і малювати. У середній школі імені Вашингтона Ірвінга, у якій я вчилася 4 роки, я продовжувала роз­вивати своє захоплення образотворчим мистецтвом так виразно, що це помітили і мої вчителі, і мої родичі. Тому не було нічого дивного в то­му, що після закінчення школи я не пішла вчитися на педагогічні, ме­дичні, бібліотечні чи які інші курси, що їх, як правило, вибирають мо­лоді американки, а записалася до Студентської спілки мистецтва, де мої захоплення мистецтвом були спрямовані у професійне русло.