05
грудня
2014

Українські мотиви в ілюстраціях російського художника Олексія Курбатова

vO27L9Z5C24-640x417

Дизайнер та ілюстратор Олексій Курбатов (Росія) створив серію малюнків, присвячених українській тематиці. Картини були використані в корпоративному календарі для Укрексімбанку на 2014 рік.

30
травня
2013

На чужині залишився собою. Або історія швейцарського українця

Любомир Винник

В 1968 році Любомир Винник вперше поїхав до сусідньої Польщі. Тамтешнє життя у «німецькому» Шльонську справило на нього неабияке враження. Відчувалася свобода вільних поляків і повертаючи назад, у «клітку народів», для себе вирішив – вирватися з неї за будь-яку ціну. Він хотів бачити світ.

«Вибачте, пані, але тут вкралася якась помилка» – звернувся до урядовця Цюріхського відділу контролю мешканців і іноземців молодий чоловік, – «я не росіянин, я – українець!»

Урядовець ще раз кинула погляд на свіжовиданий документ: «Ні, тут все вірно, ви ж походите з Росії.»

20
березня
2013

Дмитро Степовик переконав світ, що український іконопис не потрапив ні під візантійський, ні під латинський вплив

Хіба посмішку тепер в Дмитра Степовика викличе той прикрий випадок, що стався з ним у вже далекому 1984 році. Дмитро Власович якраз тоді підготував докторську дисертацію з історії болгарського образотворчого мистецтва. Та от заковика: дисертацію треба подавати в Москву або Ленінград, бо Україні на той час не дозволяли створити жодної докторської спеціалізованої ради в цій галузі. Професор Атанас Божков, голова болгарської ради з питань захисту дисертацій, прекрасно розуміючи ситуацію, радить Дмитрові Власовичу:

– Подавайте нам, у Софію, причому можете будь-якою слов’янською мовою, при тім числі українською…

Це була вельми слушна порада, бо Д.Степовик уже мав три книги про мистецтво Болгарії та ще низку окремих статей. Але дозвіл на захист у Болгарії мала дати … Москва.

15
березня
2013

Леонід Молодожанин. ЯК Я ПРАЦЮВАВ НАД ПОРТРЕТОМ ЕЙЗЕНХАУЕРА

27 червня 1964 р. в моєму житті сталася подія, яка підвела підсу­мок попередній (майже тридцятирічній) праці в галузі скульптури і виз­начила, можна сказати, моє майбутнє. Я маю на увазі відкриття пам’ят­ника Тарасові Шевченкові у столиці Сполучених Штатів Америки місті Вашингтоні. Ця подія тривалий час і в усіх деталях коментувалася в пресі США, Канади, країн Західної Європи, а також тодішньої Радянсь­кої України. Зрештою, 1984 року у видавництві “Пролог і сучасність” (Джерсі-Сіті) вийшла книга колишнього головного редактора амери­канської щоденної україномовної газети “Свобода” Антона Драгана “Шевченко у Вашингтоні”, в якій відображена хроніка подій, які переду­вали відкриттю пам’ятника, або які відбулися після дати 27 червня 1964 р. Тому нема потреби повертатися до цього твору і всього того, що пов’язано з ним у моєму житті як автора скульптурної частини пам’ят­ника (а його архітектурну частину опрацював Радослав Жук). У цьому спогаді я лише хочу підкреслити роль колишнього президента Сполуче­них Штатів Америки Дуайта Ейзенхауера (1891- 1969), підпис якого під законом № 86-749 від 2 вересня 1960 р. мав велике значення при вирішенні питання: бути чи не бути пам’ятникові Шевченку у Вашинг­тоні? Противники ідеї пам’ятника могли б перешкодити її (ідеї) здійсненню, якби не згаданий закон, скріплений авторитетом прези­дентської влади. Взагалі, Ейзенхауер був одним з найприхильніших до українців політиків Заходу у всій повоєнній історії. Він виніс повагу до українців з часів Другої Світової війни. У війську США, яким команду­вав генерал Ейзенхауер на європейському театрі військових дій, були офіцери і солдати українського походження (нащадки першої хвилі емігрантів з України на американський материк), які показали себе з найкращого боку своєю хоробрістю і відданістю ідеалові свободи.

Вікіпедія: Леонід Молодожанин (Лео Мол)

Я відчув прихильність Ейзенхауера до українців під час відкрит­тя пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні (він, як відомо, був головним промовцем), під час його зустрічей і розмов зі мною на майдані перед пам’ятником і згодом на урочистому банкеті. Я тоді відчув, що Ейзенхауерові подобається не тільки Шевченко як великий бард України, а й концепція пам’ятника, сам образ Шевченка, як він був трактований мною в результаті багаторічної праці. На банкеті я розмовляв також з помічником Ейзенхауера паном Міллером. Він сказав мені фразу, якій я тоді не надав особливого значення: “Можливо, ви ще зробите щось важливе для мистецтва Сполучених Штатів”. Я сприйняв це як звичай­ну в подібних випадках люб’язність. Як громадянин Канади і дов­голітній житель міста Вінніпега я не збирався переїздити до США і ро­бити “щось важливе для мистецтва Сполучених Штатів”.