12
березня
2013

Петро Мегик. ДВІ ЗУСТРІЧІ У ВАРШАВІ

Був академічний рік 1926/1927. Сиджу над проектувальним сто­лом у робітні професора Едварда Трояновського у будинку Академії мистецтв у Вар паві. Розпрацьовую чергове композиційне завдання з ділянки стінного і декоративного малярства темперою. Входить профе­сор і викликає мене у коридор. Іду. В коридорі стоїть тодішній ректор Академії архітектор Йосиф Чайковський та двоє незнайомих чоловіків і одна жінка. І професор представляє мене і каже до незнайомої “трійці”: “Це є Петро Мегик”. Вітаємось. Чую відомі мені з преси іме­на: Михайло Бойчук, Василь Седляр і Софія Налепинська-Бойчук. Сідаємо на великій лавці в коридорі. М. Бойчук говорить: “Ми приїха­ли з Києва сюди, до Вас: звідси поїдемо до Праги, до Василя Касіяна, а звідти до Франції, до Парижа, до Миколи Глущенка. Ми тут познай­омилися з вашими студіями і працями”.

Академія робила зі стінних мальовил чорнобілі фотографії для своїх архівів, деякі рисунки, проекти композицій чи малярські праці, які вивішували в коридорі, а потім зберігали в колекціях Академії. Під час Другої Світової війни, 1939 p., будинок Академії був зруйнований бомбою і все те пропало.

09
березня
2013

Дмитро Степовик. СУЧАСНИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ІКОНОПИС ДІАСПОРИ

Ікони в християнських храмах українських громад Східної і Західної Європи, Північної і Південної Америки, Австралії ще менш вив­чені, ніж світське образотворче мистецтво. Мінімальна обізнаність в Україні з художньою культурою української діаспори у випадку іконопису зводить­ся фактично до нуля. Причини тут добре відомі. Основні з них: систематич­не нищення і розкрадання ікон та церковного майна упродовж десятиліть, насадження поглядів на ікону як на непотрібне й шкідливе мистецтво, фак­тичне вилучення з українського мистецтвознавства від кінця 20-х років іконознавства як наукової дисципліни, розрив з основною частиною діаспори та довголітня дискредитація її засобами масової інформації.

Тим часом відомо, що від самого початку масової еміграції ук­раїнців за океан (кінець XIX ст.) емігранти вели у країнах свого поселен­ня інтенсивне церковне будівництво, яке триває і донині1. Історики ук­раїнської діаспори, як би вони те будівництво не оцінювали в цілому, од­ностайні в одному: церкви відіграли помітну роль у духовному житті ро­дин і громад, віддалених від Вітчизни часом на тисячі кілометрів, в куль­турі (побутовій і мистецькій), у збереженні почуття української ідентич­ності серед кількох поколінь діаспори в іншоетнічних середовищах, у підтриманні на високому рівні національної самосвідомості2. Логічно вини­кає на цій підставі низка питань. Якщо роль церков була справді такою значною, то якої архітектури були і є ці церкви, хто їх будував, прикра­шав, улаштовував у них іконостаси, малював ікони? За якими принципами і організаційними засадами велося і ведеться церквобудівництво і чи є якась істотна відмінність між влаштуванням українських православних і греко-католицьких храмів за кордоном ? На які іконографічні взірці орієнтувалися українські іконописці і якого стилю (чи стилів) письма вони дотримувалися ?

07
березня
2013

Ігор Качуровський. БОРИС КРЮКОВ ОЧИМА ПИСЬМЕННИКА

Дехто – доброзичливо, як доказ професійної вмілості, а дехто, навпаки, – іронічно-зневажливо, як свідоцтво, мовляв, мистецької не­самостійності й несучасності, знаходив в олійних картинах Бориса Крюкова рембрандтівську техніку, точніше – рембрандтівську гру світлотіні, коли центральні постаті ніби виринають з темряви.

Проте ці два варіанти, позитивний і негативний, тієї самої, я сказав би  загальної думки, постають лише під час поверхового ознайомлення з оліями Крюкова. Адже на найкраще й найфаховіше освітлених картинах Рембрандта у відомих музеях темінь, скільки не вдивляйся, переважно так і залишається темінню, а що там за нею, про це можна тільки здогадуватися.

Натомість темрява образів Крюкова (за незначними винятками) прозора: якщо спрямовуємо на образ яскраве світло, скажімо, виста­вимо той образ на сонце, то з темних кутків виступлять зображені там постаті й речі.

“Не світять очі”, – кажуть у нас по селах про людину, чий зір почи­нає слабнути і потребує ще не окулярів, а яснішого освітлення. Про Бориса Крюкова можна сказати, що його очі світили занадто інтенсивно, і він, у процесі праці над образом, бачив те, чого ми, глядачі, не добачаємо, аж поки на той образ не впаде сонячний промінь.

… І ось темно-сірий гірський краєвид оживає, з’являються простір і далеч, постаті вершників на передньому плані ніби наближаються до нас, а круглий нагорб, навпаки, віддаляється…

До речі, щойно згаданий гірський краєвид Крюкова, коли не виста­чало грошей до чергової виставки або замовлення, закладали в ломбарді як, буцімто, твір невідомого голландського майстра XVII ст.,  і ломбардним оцінювачам не спадало на думку, що краєвидові не триста років, а три…

05
березня
2013

Олекса Булавицький. УКРАЇНСЬКІ ПЕЙЗАЖІ МАНІТОБИ

Мої дитячі і юнацькі роки пройшли на лоні прекрасної ук­раїнської природи. Ще хлопчиком в Умані залюбки блукав по чудово­му парку Софіївки та по довколишніх гаях. Атмосфера в нашій родині сприяла розвиткові моїх мистецьких зацікавлень. Завжди мене вабила і захоплювала краса природи, бачив її усюди і будь-коли. Природа да­вала мені сюжети, підказувала композицію, а найбільше розвивала чут­тя кольорів. За свою багаторічну працю в мистецтві я переконався, що індивідуальність у малярстві виражається насамперед через сполучен­ня кольорів, їх яскравість або притишеність, загалом — через кольоро­ву інтерпретацію. А далі  від іншого: від техніки письма, композиції тощо.

У мене нема улюблених тем, жанрів або сюжетів. Улюблене для мене все, що збуджує цікавість. Малюю море, степ, поля, гори, річки. З неменшим інтересом малюю міські краєвиди, квіти, натюрморти, а та­кож портрети і фігурні композиції. Проте перша моя любов – це ланд­шафтні пейзажі. Я не вірю в сліпий випадок і вважаю, що мистець має бути відповідальним за кожний сантиметр свого полотна, як письмен­ник — за кожне слово свого твору.