15
березня
2013

Леонід Молодожанин. ЯК Я ПРАЦЮВАВ НАД ПОРТРЕТОМ ЕЙЗЕНХАУЕРА

27 червня 1964 р. в моєму житті сталася подія, яка підвела підсу­мок попередній (майже тридцятирічній) праці в галузі скульптури і виз­начила, можна сказати, моє майбутнє. Я маю на увазі відкриття пам’ят­ника Тарасові Шевченкові у столиці Сполучених Штатів Америки місті Вашингтоні. Ця подія тривалий час і в усіх деталях коментувалася в пресі США, Канади, країн Західної Європи, а також тодішньої Радянсь­кої України. Зрештою, 1984 року у видавництві “Пролог і сучасність” (Джерсі-Сіті) вийшла книга колишнього головного редактора амери­канської щоденної україномовної газети “Свобода” Антона Драгана “Шевченко у Вашингтоні”, в якій відображена хроніка подій, які переду­вали відкриттю пам’ятника, або які відбулися після дати 27 червня 1964 р. Тому нема потреби повертатися до цього твору і всього того, що пов’язано з ним у моєму житті як автора скульптурної частини пам’ят­ника (а його архітектурну частину опрацював Радослав Жук). У цьому спогаді я лише хочу підкреслити роль колишнього президента Сполуче­них Штатів Америки Дуайта Ейзенхауера (1891- 1969), підпис якого під законом № 86-749 від 2 вересня 1960 р. мав велике значення при вирішенні питання: бути чи не бути пам’ятникові Шевченку у Вашинг­тоні? Противники ідеї пам’ятника могли б перешкодити її (ідеї) здійсненню, якби не згаданий закон, скріплений авторитетом прези­дентської влади. Взагалі, Ейзенхауер був одним з найприхильніших до українців політиків Заходу у всій повоєнній історії. Він виніс повагу до українців з часів Другої Світової війни. У війську США, яким команду­вав генерал Ейзенхауер на європейському театрі військових дій, були офіцери і солдати українського походження (нащадки першої хвилі емігрантів з України на американський материк), які показали себе з найкращого боку своєю хоробрістю і відданістю ідеалові свободи.

Вікіпедія: Леонід Молодожанин (Лео Мол)

Я відчув прихильність Ейзенхауера до українців під час відкрит­тя пам’ятника Шевченкові у Вашингтоні (він, як відомо, був головним промовцем), під час його зустрічей і розмов зі мною на майдані перед пам’ятником і згодом на урочистому банкеті. Я тоді відчув, що Ейзенхауерові подобається не тільки Шевченко як великий бард України, а й концепція пам’ятника, сам образ Шевченка, як він був трактований мною в результаті багаторічної праці. На банкеті я розмовляв також з помічником Ейзенхауера паном Міллером. Він сказав мені фразу, якій я тоді не надав особливого значення: “Можливо, ви ще зробите щось важливе для мистецтва Сполучених Штатів”. Я сприйняв це як звичай­ну в подібних випадках люб’язність. Як громадянин Канади і дов­голітній житель міста Вінніпега я не збирався переїздити до США і ро­бити “щось важливе для мистецтва Сполучених Штатів”.

Але помічники президентів, очевидно, не говорять випадкових речей. Я переконався в цьому пізньої осені 1964 p., коли повернувся до­дому, а події літа почали потроху відходити у минуле. У моєму будин­ку пролунав телефонний дзвоник. Говорив ад’ютант Ейзенхауера пан Шульц з міста Гетесберга у штаті Пенсільванія, де постійно жив після відходу від активної політичної діяльності екс-президент Ейзенхауер. Він запитав мене, чи зможу я, — а коли зможу, то коли? – прибути до Гетесберга для виконання скульптурного портрета Ейзенхауера. Отоді я пригадав натяк пана Міллера зробити “щось важливе для мистецтва Сполучених Штатів”. Ми погодили час побачення з екс-президентом – весною 1965 р.

У нас із ад’ютантом Шульцем було ще кілька телефонних роз­мов, під час яких, за обопільною згодою, були конкретизовані й уточнені умови моєї наступної праці, дата приїзду, тривалість праці над портретом і навіть кількість сеансів та тривалість кожного з них. От­же, виїжджаючи до Америки у травні 1965 p., я знав, що Ейзенхауер позуватиме мені близько двох тижнів по 20 хвилин щодня в ранні го­дини. Що я буду жити в мотелі і повинен особисто подбати про всі не­обхідні матеріали. Кімната, в якій я буду працювати над портретом, бу­де добре освітлена. Така передбачливість всього у найменших деталях мені вельми подобалася, бо несподіванок не буде (або ж їх буде мінімум), а військова пунктуальність сприятиме виконанню портрета швидко, але без поспіху.

Я вирішив заїхати до свого давнього приятеля Святосла­ва Гординського у містечку Верона, штат Нью-Джерсі. Пам’ятаючи, скільки корис­ного зробив він у справі ми­стецької апробації пам’ятни­ка Шевченкові для міста Ва­шингтона, я і цього разу сподівався почути від нього не одну добру пораду. І не помилився. Після цієї зустрічі я позичив легкове авто у брата Святослава Гор­динського Володимира, за­вантажив багажник армату­рою для каркасу, плас­тиліном і, вивчивши по карті дорогу від Верони до Гетесберга, поїхав.

Пригадую, прибув я до Гетесберга в неділю. На фермі, де жив Ейзенхауер, було тихо, спокійно. Пахло скошеною на газонах зеленою травою. Помічники Ейзенхауера зустріли мене мило, показали мотель неподалік, де я поселився, а також допомогли перенести матеріали для праці в те приміщення, де завтра, тобто в понеділок, мав відбутися пер­ший сеанс роботи над портретом з натури. І знову все наперед було передбачено: коли прийти, на який “гудзик” натиснути, щоб мені відчи­нили двері, і таке інше.

О 9-й годині ранку в понеділок я прийшов до умовленого місця. Мене привітав ад’ютант Шульц, сказавши, що робочий день Ейзенхау­ера починається не о 9-й, а о 8-й, що генерал уже чекає на мене. Оскільки я не був попереджений, що сеанс має відбутися так рано, то це запізнення жодна з договірних сторін не трактувала як “порушення регламенту”. Кімната була велика і залита світлом, що струменіло з кількох вікон: умови були дуже і дуже добрі. Високий худорлявий для своїх 74-х років Ейзенхауер вийшов до мене і привітався, як із знайомим, розпитуючи, як мені їхалося. За кілька місяців, відколи я його востаннє бачив, він не змінився. Здається, він не виглядав тоді таким блідим, може, тому, що не встиг набути сонячної засмаги, а, може, частіше стала турбувати його серцева хвороба, про яку останніми ро­ками навіть почала писати преса. Генерал був люб’язним. Я вирішив не вибачатися за запізнення (бо і справді, вини моєї тут не було), щоб по­чути, що про це скаже пунктуальний господар. Але він навіть не натяк­нув на це.

Сівши на тверде дерев’яне крісло, він виконував усі мої вказівки, поки я робив шкіци з різних сторін. Він нічого не читав і не говорив. Я помітив, що протягом усього сеансу жодного разу не глянув на годин­ника. Та через 20 хвилин встав з крісла, даючи зрозуміти, що сеанс закінчено. Ми подякували один одному. Генерал не поспішав залишати кімнату. Напевне, він міг би ще посидіти в кріслі якийсь час, але було видно, що домовлений термін для нього важливий і він не хоче його надуживати. За дверима було тихо, але я відчував, що там є люди, які чекають на його вихід. Мабуть, і він про це знав, але все ж таки підійшов і глянув на мою роботу. “Я дуже вражений, що за такий ко­роткий час ви зробили так багато. Що ж ми будемо робити далі, цілих два тижні ?” — запитав він. Я відповів, що основний час займуть деталі, які я мушу передати точно і по-життєвому переконливо, щоб через де­талі виражалося пульсування життя, рух і мінливість обличчя. Я навіть висловив побоювання, чи встигну за два тижні впоратися з усім, що треба зробити для повного викінчення твору.

Я побачив, що моя відповідь задовольнила Ейзенхауера. В на­ступні сеанси він був не такий педантичний і залишався уже на довше після обумовлених 20-ти хвилин позування. Бувало, він уважно дивив­ся на свою пластилінову голову, яка ще не була викінчена. Я попросив, щоб ніхто з його оточення не напрошувався дивитися на портрет доти, доки я його не зроблю остаточно. Після сеансів я залишався сам у кімнаті і по кілька годин працював.

А працювалося і в присутності Ейзенхауера, і по його відході легко, розкуто, без притиснень і напруги. Хоч фермера Ейзенхауера оточували військові люди, які, правда, були зодягнені у цивільні убран­ня (охорона, ад’ютанти, референти, помічники), усі вони були цікаві в розмовах. їх дисциплінованість відступала кудись на другий план, ко­ли ішлося про мистецтво, про красу. Челядь ставилася до мене при­хильно, може навіть запобігливо. Добрий настрій генерала, а може, і прохоплене його схвальне слово про перебіг праці над портретом, пе­редалися і його апаратові у Гетесбергу. Особливою опікою оточив мою роботу пан Шульц Начебто він і не бачив ще незакінченого портрета, але увесь його вигляд промовляв про те, що він “іменинник”, бо якраз ідея замовлення скульптурного портрета належала йому і панові Міллерові.

На сеансах генерал не був багатослівним, я відчув у ньому досвідчену в словесних баталіях людину, яка ретельно зважує кожне слово. Охоче розповідав він про епізоди часів Другої Світової війни. Менше – про своє восьмирічне перебування господарем Білого дому. Виявляв він інтерес до України, хотів знати більше про особу, життя і творчість Шевченка. Я цінував ці теми розмов, зміни його настрою, ма­неру стриманого реагування на слово, на спогад і подію, бо усе це бу­ли крупинки характеру Ейзенхауера, важливі для мене як мистця, по­кликаного відобразити цей характер. Обличчя його я вивчив достатньо, щоб швидко закінчити портрет. Воно було цікаве для мене як скульп­тора – риси дуже виразні, індивідуальні. Обличчя було без зморшок (хіба кілька дрібних на великому чолі), але бралося своєрідними плас­тами, неглибокими впадинами і заокругленнями. Зірко я ловив пе­реміни тих мімічних пластів під час рідкісних секунд, коли він говорив, посміхався, одним словом, коли скидав маску офіційної особи. Тільки око запримітить ті переходи, їх треба міцно утримувати в пам’яті.

Одного разу він запитав мене, чи не захотів би я випити кави. Звичайно, я хотів. Ейзенхауер пішов на кухню і зварив каву, подаючи звідтіля голос,  чи питиму з цукром, чи з вершками? Я вже не пам’ятаю, з яким додатком пив каву, але звернув увагу, що генерал на­лив собі тільки половину чашки розрідженої кави: мішкуваті тіні під очима промовляли, що його серце не було здорове для вживання міцної кави.

Коли я заявив, що портрет закінчено, був запрошений офіційний фотограф для виконання знімка. Він прийшов з бліцом, але я попросив його дати спалах на стелю, щоб скульптура була освітлена не прямим, не різким, а м’яко відбитим світлом. Це зауважив генерал, що я, мов­ляв, знаю не тільки те, як ліпити, але і як правильно фотографувати скульптуру. Після цих слів можна було б і попрощатися, але генерал бажав довідатися, як робитиметься відлив його скульптурного портре­та. Я пояснив технологію відливання у різних матеріалах, насамперед у гіпсі й бронзі. Генерал дуже здивував своїх помічників і мене, коли не­сподівано заявив, що хоче не тільки подивитися, як відбувається про­цес відливання, а й самому взяти участь у ньому. Ніхто не відмовляв його від цього, бо не тільки ближче оточення, а й усі Сполучені Шта­ти знали, що колишній президент цікавиться образотворчим мис­тецтвом, малює на дозвіллі. Чому б ще й не зайнятися скульптурою?

Я купив мішок гіпсу, розчинив його у воді, зробив матрицю з плас­тилінової голови. Генерал заходився допомагати мені, точно й ретель­но виконуючи мої поради. Він допитувався до кожної деталі, пробую­чи зрозуміти мету різних операцій. Він щиро зізнався, що не знав складності й відповідальності відлиття, коли по необережності можна знищити усю форму. Удвох ми виконали відлиття в гіпсі, усі присутні були тільки спостерігачами. Жартома Ейзенхауер зазначив, щоб я підписав і його прізвище як помічника майстра і дописав, що портрет повністю виконаний і відлитий у Гетесберзі. Він також хотів бачити відлиття у бронзі, але того неможливо було зробити у його будинку, треба було подаватися до Нью-Йорка, у ливарню, спеціально для того призначену.

Через два тижні я виїхав до Нью-Йорка, де відлив два примірники портрета Ейзенхауера в бронзі. У телефонній розмові ад’ютант пан Шульц запитав, чи прислати йому за відливами який-небудь транспорт, але я сказав йому, що привезу обидва примірники до Гетесберга сам. Коли я зайшов до кімнати, де раніше виконував порт­рет, то побачив там книгу спогадів, підписану для мене. Генерал був відсутній. Я передав подяку через пана Шульца, і ми трохи порозмов­ляли. Коли Шульц побачив відлив, він розчулився й обняв мене: “Ви не знаєте, що зробили. Уже кілька скульпторів пробували виконати порт­рети президента. Один з них — на замовлення Уінстона Черчілля. Мо­же, вони й добрі з професіонального погляду, але за змістом – це пла­кати, скульптурні плакати. Ви перший, хто побачив у генералові Дуайтові державного мужа й душевну, добру людину. Ви, українець, відчу­ли американського військовика і політика бездоганно, передавши своє відчуття досконало і точно. Ви великий скульптор”. Не знаю, чи я за­служив ті слова, але обидві поїздки на батьківщину президента розши­рили мої знання про американців і збагатили творчо.

Через чотири роки, у 1969 p., Ейзенхауер помер. Крім спогаду про зустрічі з ним, маю його книжку з автографом та примірник пор­трета, якого відлив для моєї власної колекції скульптур.

Джерело:  МИСТЕЦТВО УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ. Повернуті імена. За ред. О.Федорук, Д.Степовик, В.Врублевська, М.Коць. Київ: “Тріумф” 1998

Опублікував: shurik
Категорія: Живопис, Мистецтво української діаспори, Скульптура

Trackback from your site.

Comments (3)

  • Учитель
    24.03.2013 at 23:26 |

    Чудова робота, але ще чимало праці попереду! Дякуємо вам!
    Андрей Почек, вчитель української мови, шк. Вроцлав, Польща

  • Vi_
    02.04.2013 at 22:55 |

    Дякуєм за цікавий блог про українців!!

  • вчителька
    07.06.2013 at 09:06 |

    Клас!!!! Те що треба!!

Leave a comment